Митрополит Олександр (Драбинко). Дорожити людиною

23 листопада Митрополитові Володимиру виповнилося би 79. Останніми роками він часто цитував Псалмоспівця: «Дні віку нашого — сімдесят літ, а як при силі — вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби» (Пс. 89,10). Слова ці він застосовував до себе. І дійсно, у житті Блаженнішого було чимало трудів і хвороб. Та все ж йому майже вдалося досягти визначеної праведним Давидом межі: вісімдесяти років.

«Багато що нам вдалося зробити, але дещо ми не встигли, а вже час… » - сказав мені якось Блаженніший близько року тому. Що мав на увазі владика, говорячи про те, що ми "не встигли" зробити? Стан Митрополита у той час був вже тяжким, говорити йому було складно, і я не наважився розпитувати Владику: «що саме ми не встигли?» Та й не до того, в той час було.

Митрополит Володимир очолював Українську Православну Церкву в «осьовий» час її становлення. І немає сумніву, що останній двадцятирічний період у житті нашої Церкви з часом будуть називати «золотою добою» в новітній історії канонічного Українського Православ'я. Добою Блаженнішого Володимира, добою відродження, розвитку і зміцнення церковної України. Дай нам Боже зберегти ці здобутки та примножити!

Проте сьогодні, у день народження Митрополита Володимира, не хотілося б говорити ні про те, що йому вдалося втілити у життя, ані про те, що, на жаль, лишилося тільки у думках та замислах. Сьогодні хочеться сказати про інше — про те, чим жив Блаженніший, і якою людиною він був.

***
«Подвигом добрим я подвизався, свій біг скінчив, віру зберіг» — підсумовує своє життя первоверховний апостол Павло, коли настав час його відходу (2 Тим. 4,7). Коментуючи ці слова апостола, святитель Іоанн Златоуст зауважує, що справжній подвиг має не лише таким здаватися, але і приносити користь, а справжній біг життя — не виявляти силу і честолюбство, а притягувати усіх на небо.

Від Блаженнішого часто чекали, що він «виявить силу» — владно наполягатиме на своїй моделі церковного управління, «протисне» свої рішення. Проте Митрополит Володимир завжди намагався робити так, щоб «біг» його життя і вчинків — залучали людей до неба. «Важливо не лише досягти своєї мети», — вчив він нас. «Важливо, залучаючи усіх, незалежно від поглядів, досягти її так, аби це було угодно Богові».

«Хто, крім вас, може стати на чолі об'єднаної помісної Церкви»?, — переконували Блаженнішого представники одного церковного напряму. «Хто, крім вас, убереже Церкву від розколу»? — говорили йому представники вже іншого напряму бачення церковного майбуття. «І що робитимемо? До кого прислухатимемося»? — іронічно запитав якось я Владику Володимира після того, як одного дня нас відвідали делегації обох сторін. «Якщо дослухатися до усіх людей у нас не виходить, — з посмішкою відповів Блаженніший, — тоді будемо прислухатися до волі Божої».

* * *
Він умів знаходити спільну мову з усіма. І це пояснюється не лише природньою дипломатичністю. Блаженніший умів побачити в людині її справжнє «я» та прийняти її такою, якою вона є насправді.

«Чого чекають від нас люди? І що ми можемо їм дати»? — запитує власне сумління Блаженніший у своїх щоденникових записах. «Кожна людина хоче, аби її зрозуміли та прийняли. У нас немає можливостей нагодувати усіх голодних і надати притулок усім бездомним. Але ми можемо і маємо проникнутися у тих людей, яких посилає нам Господь.

Люди чекають від нас розуміння. І ми маємо навчитися по-справжньому вдумуватися в людей, яких зустрічаємо у своєму житті, намагатися зрозуміти їх обставини, надати їм притулок у своєму серці». Двері серця, як і двері кабінету Митрополита Володимира у Митрополії — ніколи не зачинялися.

* * *
У нашій мові є чимало слів, які втратили свою конкретику і стали «церковними ідіомами». «Улюблені брати і сестри». Які прекрасні слова! Але як, на жаль, зжохло їх золото, як згасла їх сила через те, що ми роками не вкладаємо в них належної любові.

«Дорогій людині», — надписав Блаженніший збірку, де містяться його власні поезії та вірші інших шанованих їм авторів. Слово «дорогий» з його уст завжди звучало щиро. Він дорожив усіма нами. Дорожив далекими і близькими.
Дорожив давніми і новими друзями. Дорожив спілкуванням і самим життям... З усіх нас його виділяли високий сан та поважний вік. Але у відношенні владики до інших не було й натяку на зверхність. Блаженніший умів по-справжньому поважати інших. Поважати нас навіть не за наші таланти, а за той головний дар, яким Бог наділив кожного з нас, — дар особистості, дар особистісного буття.

«Таємниця особи, її унікальності, — писав Блаженніший, — нікому незбагненна до кінця. Особа людська більш таємнича, аніж світ. ... Особа людини як образ Божий — дорожча за усі цінності світу. Вона невичерпна у своїй динаміці, у своєму нескінченному розкритті та здійсненні. Вона, будучи єдино неповторною, закликається до богоуподібнення: без неї Царство слави не сяятиме сповна»...

***
«Митрополит надто м'який. Навіщо давати стільки свободи єпископату і духовенству»? Подібні думки регулярно озвучувалися прибічниками «жорсткого курсу» як з московського «центру», так і з керівної адміністрації Києва. Але Предстоятель стояв на своєму. Те, що ви називаєте «м'якістю», — говорив він, — це повага до свободи інших. «Так, свобода - це завжди ризик. Але якщо на цей ризик йде Сам Бог, то хіба можемо уникнути його ми»?

* * *
«Церква — це я». Подібна абсолютистська логіка ніколи не була властива Митрополиту Володимиру. Якось за трапезою під час урочистостей один з нинішніх правлячих архієреїв виголосив здравницю на честь Предстоятеля. У відповідь Блаженніший тихо вимовив кілька слів, які назавжди запам'яталися усім присутнім: «Що я без вас? За всіх нас!»

***
Терпіти та чекати. Цим двом речам, яких так часто бракує всім нам, Блаженніший навчився досконало. «Богові відомі всі наші потреби, — говорив Блаженніший. — Тому живи за принципом: нічого не проси і ні від чого не відмовляйся».

***
У владики Митрополита було гостре око, і він міг з першої зустрічі помітити у людині як її достоїнства, так і недоліки.

— Такий-то священик, — якось сказав я Блаженнішому, — дуже ерудований, прогресивний. Можливо задіяти його церковним послухом?
— Ерудований, — з посмішкою перепитав Митрополит, і продовжив: здається аж занадто, а церковність?
Пізніше, ближче познайомившись з отцем, про якого йшла мова, помітив, що його образ думок дійсно відрізнявся надзвичайною світськістю. Минув час, я вже давно забув про свого «секулярного протеже», однак, Митрополит сам нагадав про нього.
— А де отець П? Ти визначив для нього послух?
— Ваше Блаженство, так Ви ж самі сказали, що він надто своєрідно дивиться на речі…
— Ну, казав, але ж без діла, сам собою він церковно не подорослішає. Знайди йому відповідну церковну справу. Колектив завжди змінює світогляд.

Блаженніший умів чекати. І він знав — навіть коли людина не готова сьогодні правильно та якісно підійти до виконання послуху, її може змінити сама справа, якою вона займається.

***
Відомо, що «знання помножують скорботу». Один з найнеприємніших моментів у діяльності церковного адміністратора — це «зайві» знання, які ми, самі того не бажаючи, отримуємо про своїх підлеглих. Владика Володимир був досвідченим адміністратором і чудовим психологом. А посідаючи посаду Предстоятеля, він мимоволі «надто багато» дізнавався про своїх підлеглих та співслужителів. Утім, знаючи про немочі інших людей, Блаженніший ніколи не засуджував співслужителів й уникав винесення «остаточного» вердикту. «Сьогодні згрішив, а завтра покається», — говорив він. «Святими не народжуються. Головне, щоб усвідомлювали, розуміли свою неміч, і так само поступали зі своїми ближніми».

* * *
Господь благословив мені нести послух у ніг мого вчителя Гамаліїла - Митрополита Володимира упродовж 16 років - з липня 1998 по липень 2014 р. І впродовж усього цього часу не можу згадати випадку, аби він вчинив з людиною згідно старозавітної жорстокості, проявив до неї зверхність або гординю.

Перша зустріч з Блаженнішим відбулася 1993 року, коли ще навчався в школі. Того дня він звершував богослужіння у Свято-Троїцькому жіночому монастирі в моєму рідному Корці, на Рівненщині, у день вшанування ікони Божої Матері «Споручница грішних». Після Всенічної, по закінченні служби, Блаженніший прогулювався територією монастиря разом з нині покійною ігуменею Наталією. Я зазвичай повертався з богослужіння додому на велосипеді. Побачивши владику, взяв у нього благословіння та продовжив свій шлях. Згодом, коли вже ніс послух у Блаженнішого, він нагадав мені цей випадок і розповів, що того ж дня розпитав про мене матушку ігуменю. Дякую за її добрі слова в мою адресу. Пізніше ми мали спілкування з Його Блаженством на Різдвяних вечорах, які щороку проводила наша Недільна монастирська школа.

З пильною увагою Блаженніший намагався ставитися до усіх. «Що було, те і буде; — писав Екклезіаст, — і що робилося, те і робитиметься, і немає нічого нового під сонцем» (Екк., 1,9). Владика полюбляв Екклезіаста, але подібних песимістичних думок не розділяв та завжди чекав від людей нового та доброго.

Спільна праця з Блаженнішим була радісною та захоплювала. Але сама праця, слід зауважити, була достатньо непростою. «Так, куди там далі їдемо, що там по графіку? — питав Блаженніший після двох відряджень у один тиждень, коли ми ще навіть не встигли доїхати до резиденції в Лаврі. Будучи трудолюбивою та відвертою людиною, Митрополит умів бути і по-батьківськи вимогливим, а коли це було необхідно — суворим, однак завжди зважав на думку інших, не абсолютизував своєї. Приємно було, коли і мої поради або зауваження знаходили відгук.

«Цінуйте і щиро любіть ближніх, яких нам дарує Господь, — писав Блаженніший у своєму Духовному Заповіті. «Не поспішайте складати остаточну думку про людину, не оточуйте себе тими, хто схожий на вас або завжди погоджується з думками, які ви висловлюєте. Не тільки вимагайте від своїх співробітників відповідального виконання покладених на них завдань, але й щиро прощайте, коли вони помиляються або виявляють слабкість. Довіряйте своїм співробітникам, але разом з тим не забувайте особисто слідкувати за станом церковних справ, пам'ятаючи, що саме на вас покладена відповідальність за Церкву. Оточуйте себе сумлінними помічниками, але не відмовляйтесь і від самостійного керування».

У цих порадах, які Митрополит Володимир залишив своєму приємникові по Київській кафедрі, та співбратам архієреям - висловлені принципи, якими він сам керувався в церковній діяльності впродовж десятиліть.

* * *
М'яка, смиренна людина. Таким запам'ятався Блаженніший усім нам. Але м'яким і лагідним Блаженніший залишався лише до тих пір, доки це не шкодило церковним інтересам. Варто було лише перейти певну межу, і перед вами поставала цілком інша особа: тверда та непіддатлива, «впертий хохол», як називали його у відповідних органах за часів ректорства у Московських Духовних Школах і на посаді Керуючого справами Патріархії.

Останні роки життя Предстоятеля були потьмарені активними спробами режиму Януковича, деяких олігархів і зацікавлених осіб усередині Церкви змістити Митрополита Володимира з посади, яку він обіймав. Блаженніший був хворий. Фізичні сили спливали. Та й владолюбною людиною Митрополит Володимир ніколи не був… Однак, зустрівшись з наполегливим бажанням тодішньої Банкової поставити на чолі УПЦ більш молодшого та піддатливого Предстоятеля заради виборів 2015 року, Блаженніший відмовився піти на спокій. «З Божою поміччю я намагатимусь нести свій хрест до кінця. Хочу померти Митрополитом Київським» — такою була його відповідь одне з чергових вмовлянь. «Часи міняються, а методи ті ж самі»», — з болем говорив він згодом.

2009 року, після смерті Патріарха Олексія II, багато хто переконував Блаженнішого видвинути свою кандидатуру на Московський патріарший престол. «Сьогодні багато розмов йде про того, хто незабаром посяде вдовий Патріарший Престол. Серед можливих кандидатів говорять і про мене, убачаючи в мені наступника Святішого Патріарха Алексія», — говорив Митрополит Володимир. «Проте, щиро дякуючи за таку велику честь, але я бажаю предстати перед Богом 121-м Митрополитом Київським. А 16-м Патріархом Московським і всієї Русі нехай буде той, на кого вкаже Бог і ваш вибір». Таким було його рішення.

«Владико, — звернувся якось до мене Блаженніший, взявши за руку, — я знаю, що мені вже небагато залишилося і хочу, щоб ти закрив мені очі». Цей останній свій послух Його Блаженству я виконав рано вранці 5-го липня.

* * *
Батьківщина. Ставлення до земної Вітчизни у Блаженнішого Митрополита Володимира було особливе. «Любіть свій народ, — писав владика, — його прекрасні традиції. Майте інтерес до власної історії. Навіть не просто інтерес, а живе почуття причетності до неї». А тим, хто в пориві любові до чужого, цурався рідного, владика докоряв: «Любіть свою Батьківщину, бо це так само природньо, як природньо любити свою рідну матір. Не любити матері може тільки людина з певними відхиленнями психіки».

Сьогодні багато людей пишуть та говорять про любов правильні слова. Але річ не в словах. Любов до України у Митрополита Володимира була органічною та жертовною. Впродовж багатьох років архіпастирського служіння він не раз зустрічався з такими явищами, як небажання визнавати самодостатність української культури та незнання української історії. Але Блаженніший ніколи не зрікався свого походження та завжди підкреслював любов до рідної землі. Повага до української культури, любов до української мови і пісні — усе це було для нього невід'ємним, частиною його особистості. «У пісні душа мого народу» — любив повторювати він.

***
«Ваше Блаженство, як розуміти, те, що відбувається?» — запитав я у Блаженнішого у листопаді минулого року, коли він стежив за подіями в країні по телебаченню, перебуваючи в лікарні. «Україна очищується», — почув я у відповідь, після довгої задумливої паузи.

***
Родина та односельчани владики постраждала від голодомору тридцятих. Тому, Блаженніший завжди підносив свій голос у пам'ять мільйонів людей, яким довелося прийняти, на його думку, мученицьку смерть від масового голоду, жертв якого ми також молитовно поминаємо у ці дні.

«У 1930-ті роки — читаємо у синодальному Зверненні 2008 року, - ініційованому Його Блаженством, — Україна вперше пережила штучний голод, масове вбивство мільйонів своїх громадян, цинічне, цілеспрямоване, безжальне. Лише в богоненависницькому і людиноненависницькому середовищі міг відбутися подібний злочин. На щедрому українському чорноземі вмирали у страшних муках мільйони людей. Цей геноцид був намаганням знищити саму душу народу, привести її до повного духовного рабства. Він став знаряддям диявольської помсти за неспроможність викорінити зі свідомості нашого мудрого, сповненого високих чеснот народу синівську пам’ять про Бога, любов до Бога, вірність і віру в Бога. Цю віру можна було знищити лише через фізичну ліквідацію її носія. Тому богоборча влада, створивши духовний голод, прирекла націю і на голод фізичний».

Ясна річ, подібні Заяви викликали невдоволення у так званого «політичного православ'я», для якого завжди були характерні шовіністичні настрої. «Ваше Блаженство, — доповідав я Митрополитові пізніше, — деякі політико-релігійні організації гостро критикують Вас за те, що Ви вжили слово геноцид стосовно голоду 1933 року». «Заспокойся, — відповів Блаженніший, — їх багато чого не влаштовує, і це не найстрашніше». І дійсно… Суперечки про слова — це не страшно. Страшно — це коли ллється людська кров та сльози матерів, те, що бачать наші очі сьогодні.

* * *
Анексія Криму, війна на Сході, навала брехні про нашу країну і народ... Усі ці наші біди ми маємо сьогодні переживати вже без Блаженнішого Митрополита Володимира. «Що б він сказав, якби побачив своїми очима війну на колись квітучому Донбасі, куди він так любив їздити»? «Як би Митрополит Володимир відреагував на спробу розділити Україну, котру з краю до краю він обмандрував багато разів»? «Що б відповів тим, хто сьогодні розсварюють колись братські народи, з духовенством яких він біля Чаші говорив «Христос посеред нас»?

«Не бійтеся! Бог не в силі, а в Правді», — гадаю, ми б почули саме таку тиху, сповнену віри і надії у Милосердя і Справедливість Божі, - відповідь.

Ваше Блаженство! Віримо і знаємо, що по милості нашого Небесного Отця Ви знайшли притулок у Його Всеоб’ємлючому Серці і Його Небесному Домі. Просимо вас, Блаженніший Владико, не залишайте у своїх молитвах ні нашої Церкви, ні нашої країни, ні нас, Ваших вірних чад!

Вічна Вам пам'ять, Ваше Блаженство!