Духовний шлях Блаженнішого Митрополита Володимира. Роздуми на полях есе преподобної Марії (Скобцової) «Типи релігійного життя»

Доповідь  митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра (Драбинко) на XIV Міжнародних Успенських читаннях

У цій доповіді ми спробуємо описати тип релігійності покійного Митрополита Володимира, спираючись на класифікацію типів релігійного життя Православ’я, відтворену монахинею Марією (Скобцовою) (1891–1945 — однією з ключових фігур російської церковної та культурної діаспори, канонізованою в 2004 р. Константинопольським Патріархатом за мученицьку смерть у фашистському концтаборі).

У своєму концептуальному тексті «Типи релігійного життя» (Париж, 1937) преподобна Марія виділяє п’ять типів релігійного життя всередині сучасного Православ’я: 1) синодальний тип благочестя, 2) уставницький тип, 3) естетичний, 4) аскетичний та 5) євангельський. У доповіді ми спробуємо визначити той тип релігійності, що був властивий нашому покійному Авві й Отцю, спираючись на цю класифікацію матері Марії, а також на деякі думки і судження преподобної стосовно духовного життя.

1
Блаженніший Митрополит Володимир прийшов у Церкву, коли вона існувала за вельми складних умов, зазнаючи гонінь від держави. Це була епоха зовнішнього приниження Церкви, яка спочатку послідовно знищувалася державою, а пізніше була дозволена як напівлегальна і безправна інституція, витіснена на периферію суспільного життя в СРСР.

Парадоксально, але факт. Хоча держава й виступала в ролі гонителя та гнобителя, церковна свідомість, за тих, радянських, часів усе ще марила ідеєю найтіснішого союзу Церкви і держави, а в церковному житті так і не було до кінця викорінено синодальний тип благочестя, що затвердився в роки попередньої епохи, коли Церква в Російській Імперії мала статус державної. Частина духовенства активно намагалася вбудувати Церкву в систему нової радянської державності. А церковна й політична опозиція, що була в меншості, була розділена на два табори — ліберальний (який спирався на реформаторські ідеї Помісного Собору 1917 г.) і монархічний (де мало місце некритичне прийняття досвіду церковного та суспільно-політичного життя Російської імперії до більшовицького перевороту).

Пастирське служіння майбутнього Митрополита Володимира почалося з вибору:

— долучитися до групи церковних ієрархів, зібраних навколо митрополита Никодима (Ротова), і намагатися разом із ними працювати над проектом поступового «вбудовування» Церкви в радянську дійсність;
— обрати більш опозиційний шлях, приєднавшись до ліберальної чи консервативної церковної групи всередині Руської Православної Церкви.

Шлях протистояння завжди вимагає від людини більшої мужності, ніж пошук компромісу. І в цьому сенсі ці два шляхи не були рівнозначними з етичної точки зору. Та якими б різними не були погляди монархічної опозиції всередині РПЦ й одного з найвизначніших ієрархів радянського часу митрополита Никодима (Ротова) — це були два різних шляхи всередині загальної пост-синодальної парадигми, де Церква завжди мислилася в симфонічній єдності з державою.

За впливовими ієрархами стояла мовчазна церковна більшість. А за представниками церковної опозиції — живе мислення і моральна правда. Однак владика Володимир ухилився від вибору між більшістю й меншістю, обравши для себе інші пріоритети й інший шлях — духовне зростання й пастирство. Питання про взаємини з державою в його системі цінностей мало другорядне значення. Головним для нього було те, що лежало поза часом і простором: релігійне життя, особисті стосунки з Господом, цінність особистості людини.

Так Блаженнішому вдалося, з одного боку, уникнути політизації, а з іншого — зберегти деяку дистанцію у відносинах з атеїстичною владою. Блаженніший був відкритою і товариською людиною; ніколи не відштовхував від себе ні опозиційно налаштованих священиків і студентів духовних шкіл, ні представників світської влади. Але з любов’ю приймаючи будь-яку людину, він уникав ситуацій, що вимагали від нього прийняття чужих християнству секулярних цінностей.

Бог беріг Свого Служителя, і протягом довгих років його архієрейського служіння відносини з державою перебігали більш-менш безконфліктно. Однак, на початку 1990-х, коли окремі представники влади намагалися втручатися у внутрішньоцерковне життя, позиція Митрополита Володимира у питанні державно-церковних стосунків була висловлена чітко й однозначно. «Держава не має втручатися у внутрішнє життя Церкви, — заявив Предстоятель УПЦ, — оскільки, як Тіло Христове, вона є іноприродньою державі». Проте, на думку Блаженнішого, іншою складовою такого типу державно-церковних стосунків мала бути аполітичність самої Церкви. “Пам”ятайте, — повторював Блаженніший, — якщо ми вимагаємо від влади, аби вона не втручалися у наші справи, то й самі маємо утримуватися від будь-якої політичної активності, яка б провокувала таке втручання”.

«У своїх відносинах з державою, — писав Митрополит Володимир у Духовному заповіті, — Церква повинна, з одного боку, вітати бажання держави співпрацювати, особливо у соціальних сферах та освіті, а з іншого — цінувати й оберігати свою свободу, пам’ятаючи, що її дуже легко втратити і надто важко повернути».

Ці думки висловлені Блаженнішим в останні роки його Первосвятительського служіння, і вони носять не теоретичний характер, а висловлюють драматичний досвід його особистих стосунків з державою за часів Януковича, коли останній чинив на Блаженнішого Митрополита безпрецедентний тиск з метою усунення його з посади Предстоятеля задля ефективного впливу на майбутні презідентські вибори, адже церква в Україні користувалася надзвичайно високим ступенем довіри.

Проте Митрополит Володимир відстоював свободу Церкви не для того, щоб зберегти в ній власну владу. Вивчаючи протягом багатьох років історію вітчизняної екклезіологічної думки, Блаженніший прекрасно пам’ятав, до яких сумних наслідків призвела втрата Російською Церквою свободи в постпетрівський період.

«Пам’ятайте, — писав Блаженніший Владика, — що надто тісний союз Церкви зі світом і “князями людськими” може призвести до того, що народ втратить до неї довіру, вбачатиме у Церкві лише зовнішнє, тобто сприйматиме її як державну установу, де організовується його релігійне життя й відправляються його релігійні потреби».

На жаль, подібні тенденції спостерігаємо й сьогодні.

2
У віруючої людини, яка жила в атеїстичній державі, була спокуса вибудувати «альтернативну» існуючій дійсності церковну реальність. Церковне життя в ті часи розвивалося в умовах несвободи, а єдиним законним, з точки зору влади, способом служіння Церкви було храмове богослужіння. Цим частково й пояснюється парадоксальна популярність у церковному житті радянського періоду уставництва, де «правильно» (за Уставом) відправлене богослужіння ставало мало не єдиною мірою правильності духовного життя.

«Цей тип благочестя, — писала преподобна Марія, — має в даний момент тенденцію рости й поширюватися. І таке поширення легко пояснити, якщо ми врахуємо все безталання, полишеність, безпритульність і виснаженість сучасної людської душі…»

Відхід до світу богослужбового Уставу… Якщо для російського емігранта тих часів це був спосіб захисту від екзистенціальної безпритульності, то для кліриків і вірян в СРСР це була втеча в світ сакрального зі світу вульгарної радянської дійсності.

Культ букви й традиції, непорушність форми, ритуалізація усілякого пориву душі — всі ці недоліки уставництва в радянські часи не були настільки очевидними, як сьогодні. Але живе релігійне почуття безпомилково, хоча й не завжди моментально, виявляло в уставництві його головну недугу — невміння відрізнити головне від другорядного й нагромадження «заповіді на заповідь».

Для Блаженнішого Митрополита Володимира богослужіння завжди було однією з головних і найулюбленіших справ його життя.

«Богослужіння, — писав владика у своїх щоденникових записах у 1992 р., — не є повчання, настанова або роздум, але це реальність неба на землі, що виражається словами: “В храме стояще славы Твоея, на небеси стояти мним”».

Владика Митрополит любив і знав уставне богослужіння. Але його «правильне» відправлення ніколи, навіть на початку пастирського шляху, не було для Блаженнішого самоціллю. Богослужіння було для нього органічним вираженням Любові й підпорядковувалося її законам. Багатьом співслужителям Блаженнішого мабуть запам’яталася його особлива манера відправи богослужінь. Його молитва була органічною та соборною, бо Блаженніший не відокремлював себе від літургійної громади. Він умів зосереджено та глибоко молитися, міг дозволити собі сказати кілька дружніх слів співслужителям. Міг служити водночас просто і велично, виразно і не театрально… “Богослужіння – це не час, який ми відводимо для молитви, -- казав Блаженніший, -- це саме життя, його осереддя”.

Чи здатний хтось із нас зараз відтворити цю особливу, властиву Блаженнішому, манеру богослужіння? На жаль, ми не зможемо служити так, наслідуючи тій чи іншій системі естетичних або пастирських принципів. Тут необхідна внутрішня свобода, а така свобода приходить тільки з одного Джерела: істинного, органічного життя у Христі.

3
На цьому місці ми впритул підходимо до проблем, пов’язаних із наступним релігійним типом, описуваним матір’ю Марією — естетичним. Зачарованість архаїкою, психологія колекціонера почуттів, зверхнє презирство до «профанів», бридлива байдужість до проблем «натовпу». Всі ці недоліки православного естетизму у матері Марії, яка сама походила з художнього, богемного середовища, описані з документальною нещадністю.

Чи можна назвати Блаженнішого Митрополита Володимира «православним естетом», спираючись на класифікацію матері Марії? Відповідь тут буде явно негативною, оскільки для Блаженнішого були абсолютно неприйнятними описані матір’ю Марією виразки «естетичного типу благочестя».

З іншого боку, однак, не слід забувати й того, що Блаженніший був людиною, зв’язок якої з мистецтвом є незаперечним. Він писав вірші, мав бездоганний стиль, вів щоденникові записи, в яких знаходяться поруч імена Григорія Нісського й німецького філософа Якоба Бёме… Більш того, сам вигляд Блаженнішого завжди випромінював певний артистизм. Він умів майстерно, з належним драматизмом розповісти анекдот із життя, був вишуканим гострословом, міг іноді з дивовижним артистизмом зобразити знайомого…

Чому ж про Блаженнішого ми не можемо говорити як про людину «естетичного» релігійного типу? З одного боку, Митрополит Володимир був людиною української культури і йому були ментально чужі деякі, описані Скобцовою, типово російські риси естетизму. З іншого, як слушно зауважує мати Марія, спокуси естетизму частіше підстерігають не творців, а поціновувачів мистецтва.

«Вірні хранителі творчості найрізноманітніших епох, народів і людей, поціновувачі чужої геніальності або таланту, тонкі критики й знавці всіх найтонших деталей і вигинів художніх шкіл, естети самі ніколи й ніде не були творчим началом у житті, і, можливо, саме тому, що вони занадто тонко й сильно цінували чужу творчість».

Митрополит Володимир сам був людиною творчою. І це також вберігало його від деяких спокус «православного естетизму». На сороковини Блаженнішого однойменним Фондом пам’яті одимира в одному з київських видавництв було видано збірку віршів із щоденникових записів покійного Митрополита, де поруч із творами інших авторів опубліковано й тексти його авторства.

Поэзию понять не так легко,
С ней надо и пожить, и потолпиться
В её строках, проникнуть между строк
И удивленью научиться.
Как дальняя звезда чиста и высока
Для каждого неповторимо-лична,
Поэзия привыкла к чудакам
И полюбила непрактичных.

Людина, яка чекає від поезії того, щоб вона її здивувала… Непрактичний і трохи дивакуватий… Як же складно впізнати в авторі цих рядків людину, наділену духовною владою… Віршовані тексти Блаженнішого слід розглядати в контексті їхнього зв’язку з народною піснею, яку він так любив. Прості й універсальні за своєю формою, слова тут точно передають цілу гаму людських почуттів, і від того настільки органічно вони поєднуються з пісенною музичною формою.

«Слова народні» — часто анонсували популярну пісню «Ромашка біла», або «Слово Мама дорогое», тексти яких належать Блаженнішому. Але владика ніколи не ображався і навіть був радий цьому визнанню його текстів «народними».

«Душа мого народу в пісні», - говорив він.

4
Митрополиту Володимиру взагалі не були властиві честолюбство й амбітність, які, на жаль, настільки часто супроводжують людей, в руках яких зосереджена влада.

«Підсумовуючи наш досвід, ми можемо сьогодні звернутися з порадою до наших наступників на посаді Предстоятеля: пам’ятайте про те, що будь-яка єпископська влада здійснюється в Церкві та разом із Церквою. Предстоятель Церкви — це друг і слуга кожного. Звісно ж, саме Предстоятель відповідальний за єдність і стан Церкви. Однак для того, щоб церковна єдність не будувалася на адміністративних засадах, потрібно, щоби Предстоятель шанував свободу інших і не порушував соборного устрою Церкви.

Пам’ятайте, що за будь-яких умов, незважаючи на безліч обов’язків і втому, Предстоятель має залишатися людяним і відкритим, жертовно приймаючи у свою душу всіх, хто має в цьому потребу. Цінуйте і щиро любіть ближніх, яких нам дарує Господь. Не поспішайте складати остаточну думку про людину, не оточуйте себе тими, хто схожий на вас або завжди погоджується з думками, які ви висловлюєте, не тільки вимагайте від своїх співробітників відповідального виконання покладених на них завдань, але й щиро прощайте, коли вони помиляються або виявляють слабкість».

Ці слова вражають нас своєю щирістю, але ще більш дивним є те, що Митрополит Володимир тут точно описав те, як він сам керував справами Церкви. Відкритість, жертовність, щирість у стосунках із ближніми, неприйняття лицемірства й лукавства… Всі, кому довелося працювати під керівництвом нашого київського Авви, знають, що це саме ті вимоги, які він ставив до самого себе…

Яким же чином Блаженнішому вдавалося виявляти стільки смирення й батьківської любові до своїх співробітників і співслужителів? Повнота любові в цьому була вдосталь оплачена аскетичним самообмеженням.

Ставлення матері Марії до аскетичного типу благочестя донедавна викликало гостру критику консервативного крила нашої Церкви.

Однак, беручи до уваги зауваження наших консерваторів, ми не повинні забувати, що критикуючи «аскетичний» тип благочестя, преподобна Марія робить це заради того, щоби з граничною ясністю окреслити той образ духовного життя, який, на її думку, перевершує аскетичний ідеал, — євангельський тип благочестя.

Права чи ні мати Марія в своїй критиці аскетичного типу? На щастя, для нашої мети ця проблема не має особливого значення. Адже предмет нашого вивчення — НЕ погляди преподобної, а уточнення типу релігійності Митрополита Володимира за допомогою виробленої Марією Скобцовою класифікації типів благочестя.

Аскетика й самообмеження ніколи не були для Митрополита Володимира самоціллю або способом «копити, збирати, берегти, ростити, вправляти всі природні можливості». Благочестя Блаженнішого завжди було христоцентричним — як спосіб звільнення серця від пристрастей заради того, щоб у нього міг увійти Цар Слави — Христос. Не було в типі благочестя Блаженнішого і нічого, що хоча б віддалено нагадувало духовний егоцентризм і психологію «духовної скупості», що походить з нього. Не секрет, що духовна свобода Митрополита Володимира була для декого із «лжебратів» приводом для спокуси. Але ті, кому пощастило близько спілкуватися з нашим Першосвятителем, знали: свобода Владиики, що бентежила вітчизняних фарисеїв, виходила з його любові до Христа й наближеності до благодатного духу Нового Заповіту.

Воцерковлення і християнізація. Вкладаючи своє особливе значення в ці слова, мати Марія вважала їх недостатніми для спасіння.

«Під воцерковленням, — писала преподобна, — часто розуміють підведення усього життя під визначений ритм храмового благочестя, підпорядкування своїх особистих переживань порядку проходження богослужбового кола, введення в побут якихось певних елементів церковності, навіть церковного уставу. А християнізація часто просто сприймається як виправлення звірячої жорстокості людської історії за допомогою щеплення їй певної дози християнської моралі».
Але як же тоді досягти спасіння? Вихід мати Марія вбачала в «охристосовлéнні», що зрозуміло зі слів: «Не я живу, але живе в мені Христос». Здавалося б, що можна заперечити проти такого судження? Але розуміння «охристосовлéння» матір’ю Марією носить ще більш радикальний характер:

«Якщо переді мною лежать два шляхи і я маю сумнів; якщо вся мудрість людська, досвід, традиції, — все вказує на один з них, але я відчуваю, що Христос пішов би по іншому, — то мої сумніви повинні одразу зникнути і я маю йти проти досвіду, традицій і мудрості за Христом».

Несучи послух Патріаршого Екзарха Західної Європи, Блаженніший Митрополит Володимир мав можливість живого спілкування з представниками російської православної діаспори, в якій зберігалася пам’ять про матір Марію та її однодумців. Але ми не беремося стверджувати, що Митрополит Володимир керувався у своєму духовному житті тим розумінням «євангельського» типу благочестя, яке було відтворене преподобною Марією Скобцовою.

Текст «Типів релігійного життя» є в особистій бібліотеці Митрополита Володимира, і він, певно, уважно його читав. Але духовний шлях формують не тексти, а, швидше, смілива любов до Христа, що закликає людину пожертвувати всім, включаючи і власне «благополуччя» в духовному житті, щоби разом із Христом стати жебраком, ніким, смиренним паломником в Небесний Єрусалим, якому немає де прихилити голову в земній історії…

Як Блаженнішому вдалося досягти Христової свободи? Чи мала місце в його духовному житті криза, коли він гостро відчув недостатність для особистої близькості з Богом тих форм благочестя, про які ми говорили вище? У розмовах з ближніми Митрополит Володимир не любив до кінця розкривати всі обставини свого духовного шляху, але часто вказував нам, людям, які шанували його, на недостатність і недостовірність зовнішніх форм благочестя.

«У житті головне — не зрадити Христа», — каже Митрополит Володимир. А іноді, не без сумної іронії, Блаженніший цитував чийсь вислів: «Архієреї продали колись Христа, а попи —продають Церкву», маючи на увазі нерадиве духовенство, яке прийшло до Церкви не як служителі, а як найманці..

Втілення було рухом згори донизу, від Слави — до приниження і безчесної, принизливої смерті на Хресті. Пам’ятаючи про це, Владика закликав усіх наслідувати Христа в Його смиренні. Він розумів, що спасіння не може статися в режимі «нормального», «розміреного» духовного життя. А тому, щиро люблячи життя й намагаючись перебувати в радості, Владика Володимир завжди зі смиренням приймав усі скорботи й хвороби, якими Його відвідував Господь.

«Промисел Божий завжди був відчутний для мене, грішного, — говорив 30-річний архімандрит Володимир при нареченні в єпископи. — Багато разів я відчував довготерпіння Боже, і, будучи навчений напоумленням Його, доходив висновку, що нічого не буває випадкового, всім керує Господь, різними шляхами веде людину до спасіння».

На перший погляд ці правильні слова є деяким «стандартом» промови такого роду. Але тим, хто добре знав Митрополита Володимира, з цих слів зрозуміло, що за їхньою простотою стоїть достовірність. У хворобах, випробуваннях, тиску зовнішніх і зраді ближніх Блаженніший бачив, передусім, прояв Божого довготерпіння й напоумлення.

Його духовний шлях, безумовно, був нелегким і складним. А той чистий стан духу, до якого він дійшов наприкінці життя, — результатом живої любові до Христа, яка поступово витіснила з його релігійного життя все зайве. «Справжній критерій того, що ми знаходимося в присутності Божій — або повне забуття себе, або бачення себе убогим нікчемою. Повне забуття переважніше». Життя Митрополита Володимира було шляхом від сили влади до вбогості і знесилля у Христі. Від відчуття своєї значущості — до смиренного усвідомлення себе «убогим нікчемою». Пройти цей шлях, виконуючи послух Предстоятеля Церкви, було вкрай складним. Адже жити за Євангелієм особливо складно тим, хто наділений владою. Але, побачивши глибоке бажання справжнього євангельського життя, Господь зглянувся над Своїм рабом і щедро благословив його наприкінці життєвого шляху стражданнями, які Блаженніший владика переніс з дивною гідністю та смиренням, жодного разу не поскаржившись ближнім на хвороби. “Тобі не можна хворіти, ти – працюй, а я відхворію за нас обох”, пригадуються мені сьогодні слова Блаженнішого.

«У чому головна вимога, якій беззаперечно має відповідати майбутній Предстоятель?» — таке питання ставить у своєму Духовному заповіті Митрополит Володимир. «Це жива християнська віра й засвідчене життям щире бажання бути з Богом, жити за Його волею, шукаючи, насамперед, Царства Божого і правди Його (Мф. 6:33)».

Завжди шукати Божу волю, завжди прагнути до Божої Правди, завжди бажати, насамперед, Царства Божого. Так жив Митрополит Володимир і такий спосіб життя й Богопізнання він заповів своєму наступнику і кожному з нас.

“Поспішайте робити добро, казав Блаженніший у останні роки свого життя. Поспішайте, люди добрі, робити добро. Адже мета людини – зблизитися із Христом і разом з Ним творити добро”.

24 вересня 2014 року